Мені страшно
признатися: я щаслива.
Минають роки, а ти
мені люб.
Шаліє любові
тропічна злива –
землі і неба шалений
шлюб.
Вколисана в ніч,
тобою омита,
хитає мене серед
білого дня.
Ковшами самотності
сплачене мито
за всі незнання і
за всі навмання.
Нещасть моїх золоті
обжинки.
Душа моя, аж тепер
сп’янись.
Ох, я не Фауст. Я
тільки жінка.
Я не скажу: «Хвилино, спинись!»
Хвилино, будь!
Лише не хвилиною,
а цілим життям –
хвилюй і тривож!
Аж поки мене
понесуть із калиною
туди… ну звідки…
Тоді вже що ж…
Немає коментарів:
Дописати коментар