Готуємося до Міжнародного мовно-літературного конкурсу учнівської та студентської молоді імені Тараса Шевченка

https://www.youtube.com/watch?v=dX5LeZSK1Wg

https://www.youtube.com/watch?v=rrM8r5MI_0I

https://www.youtube.com/watch?v=D3IXOqXtB0M

Тарас Григорович Шевченко

(1814 – 1861)

       Народився. 25 лютого 1814 р. (9 березня за н. ст.) у с. Моринці Звенигородського повіту   Київської губернії (нині Черкаська область).

Батьки: Григорій Іванович та Катерина Якимівна – кріпаки.

Сестри: Катерина, Марія (померла у 2 р.), Ярина – народились у Кирилівці.

Брати: Микита (народився у Моринцях) та Йосип (народився у Кирилівці).

Детальну біографію читай ТУТ:


Проживання родини Шевченків: Моринці  (у хаті діда Івана)→ Кирилівка → Моринці  (у хаті кріпака Колесника, що перебував у Сибіру) → Кирилівка  (у хаті діда Івана, а згодом – в окремій хаті).

Допитливість Тараса: одного разу ходив шукати стовпи, що підпирають небо, заблукав, повернувся пізно ввечері (підвезли чумаки); іноді батько брав його із собою чумакувати (возив в Одесу / Київ панську пшеницю).

Зла мачуха та поневіряння Тараса: у 9-річному віці він зазнав горя – пережив смерть матері. Спочатку менших дітей доглядала Катерина, а, коли вийшля заміж за кріпака Антона Красицького, переїхала у с. Зелена Діброва, батько одружився вдруге на Оксані Терещенко, у якої було своїх 3 дітей. Вона була жорстокою, змушувала Тараса виконувати тяжку роботу, тому він часто тікав до сестри Катерини. Одного разу син мачухи украв у солдата гроші, а звинуватили в цьому й покарали Тараса. Деякий час хлопець жив у дядька Павла, та не витримав і його суворої вдачі, тяжкої фізичної роботи (пас свиней, працював із наймитами по господарству) – перейшов до дяка Петра Богорського (тут панували злидні) (уже в цей час батько помер від простуди (1825 р.)), а згодом – у Лисянку до диякона-живописця (змушував носити великі відра з р. Тікич та розтирати фарбу, потім  - у  Тарасівку  до дяка-маляра (вирішив усе витерпіти, аби лише навчитись малювати, але той відмовив, оскільки, поглянувши на його руку, не побачив таланту), тому він повертається в Кирилівку пасти громадську череду, а також наймитував у священника григорія Кошиця (мив посуд, топив грубки, доглядав коней, був візником). У вільний час юнак хлопець малював вуглиною на коморі, стайні чи на грубому, сірому папері. Згодо живе у брата Микити, допомагає по господарству.

Малювання: Нахил до малювання побачив маляр із с. Хлипнівці, але потрібен був дозвіл від поміщика на його навчання. Тарас відправився за ним, та опинився на кухні, виконуючи функції кухарчука, а згодом – кімнатного козачка. 1829 р. пан Павло Енгельгард виїздить до м. Вільно на службу, тому вся прислуга їде з ним. Тарас там служить ад’юнтом військового губернатора. Хоча пан і був до нього жорстоким  (о. р., повернувшись із балу, побив його, заставши за копіюванням картин), та все-таки віддав у науку, вирішивши зробити з нього кімнатного художника. Є припущення, що Тарас навчався у професора Віленського у-ту Яна Рустема, оскільки часто згадує його поради у листі до Г. Залеського. 1830 р. повертається вся прислуга з паном до Петербургу (пан першим поїхав). Саме тут Т. Шевченко продовжує навчатись у В. Ширяєва – майстра декоративного розпису Петербурзького ремісничого цеху. Тому часто брав участь у розписах приміщень сенату, синоду, театру, відвідував літературно-мистецькі вечори, організовані вчителем.

Знайомі Тараса: Іван Сошенко, який знайомив його із видатними людьми, докоряв за малу увагу до живопису (більше часу приділяв написанню віршів, відвідуванню театрів, музеїв, виставок), про якого згадує в повісті „Художник”, А. Мокрицький, що закінчив Ніжинський ліцей, попросив Брюллова допомогти його викупити, Брюллов, який намалював портрет В. Жуковського (кошти (2500 крб.), отримані шляхом розіграшу в лотереї, були використані на викуп Тараса, художник В. Штернберг, із яким деякий час жив, намалював його портрет, А. Краєвський, із яким домовився про видання літературних збірки як додатку до «Отечественных записок» (проте заборонили, тому видав в альманасі «Ластівка»), Є. Гребінка, який залучив митця до редагування збірки «Ластівка», допоміг видати збірку «Кобзар» (отримав дозвіл на друк, подав до цензурного комітету), Лукашевич (поміщик, укладач та видавець збірки «Малороссийские и червонорусские народные думы и песни»), із яким посварився Т. Шевченко через те, що той під великий мороз послав пішки кріпака із листом, вимагаючи повернутись увечері, М. Іванищев (професор у-ту, один із засновників Археографічної комісії), із яким разом проводили розкопки могили Переп’ятихи поблизу Фастова на Київщині, П. Куліш, у якого на весіллі з Олександрою Білозерською (майбутньою письменницею Ганною Барвінок) був старшим бояром.

Воля. Отримавши свободу 25 квітня 1838 р., Тарас Шевченко став „стороннім” учнем” Академії мистецтв, тобто тим, хто не мав систематичної освіти (не навчався в гімназії чи іншому навчальному закладі). 1839 р. (січень) – зарахований пансіонером Товариства заохочення художників. У квітні був нагороджений срібною медаллю ІІ-го ступеня за малюнок з натури, у наступні 2 р. отримав такі ж нагороди.

Поїздка на Україну (1843): був у Ніжині, Качанівці, Сокиринцях, Діхтярях, Іваниці, Григорівці, Іржавцю, Ічні, Батурині, Києві, де малює історичні пам’ятки, у Мойсівці (тепер Драбівський р-н Черкаська обл.), де був на бенкеті з нагоди іменин Т. Волховської, на Запорозькій Січі, о-ві Хортиця, у Чигирині, Суботові, Березані. У вересні, 1843 р., відвідав Кирилівку, де зустрівся із братами, сестрами, намалював батьківську хату.

  Поїздка в Москву: у Петербурзі за 7 місяців закінчив навчання в Академії мистецтв. Ще на Україні він задумав створити серію офортів (офорти – вид гравіювання, лінії малюнку робляться різцем чи голкою на смоляному чи іншому покритті металевої гравюрної дошки і потравлюють кислотою) під назвою „Живописна Україна”. Гроші, отримані за це видання, він мав намір використати для викупу рідних із кріпацтва (поміщик заппросив 2000 крб.). 1845 р. – отримання звання „некласного” художника.

Поїздка на Україну (1845-1846): був на Полтавщині, Чернігівщині, Черкащині… За дорученням Київської Археографічної комісії малював історичні пам’ятки Києва. Певний час проживав у Миргороді, де написав містерію „Великий льох”, у с. В’юнище ( у поміщика С. Самойлова), де написав поему „І мертвим, і живим, і ненародженним землякам моїм в Україні…” та інші поезії. Фізично хворий, Т. Шевченко у Переяславі пише „Заповіт”. Після одужання відвідує Лубни, Прилуки, Ніжин (спілкувався із ліцеїстами), Чернігів, Седнів (ліберальний поміщик-художник Андрій Лизогуб запросив до себе в маєток погостювати).

У 1846 р. митець приїжджає в Київ: малює ряд  краєвидів, архітектурних та історичних пам’яток, стає членом Кирило-Мефодіївського братства, яке прагнуло ліквідувати самодержавство, скасувати стани, кріпацтво, об’єднати слов’янські народи на засадах рівності, братерства, створити федеративну республіку, здійснювати просвіту серед народу, відновити українську мову. Також Т. Шевченко записує народні пісні.

25 грудня 1847 р., коли Костомаров, Савич, Гулак та Шевченко розмовляли про слов’янські ідеї, студент О. Петров підслухав та написав донос на товариство, доповів помічнику куратора Київського шкільного округу М. Юзефовичу, той – куратору О. Траскіну, той – Д. Бібікову, той – начальнику жандармерії О. Орлову, той  – Миколі І).

Т. Шевченко дізнався про вільне місце в Київському у-ті викладача малювання (звільнився К. Павлов у зв’язку зі станом здоров’я), тому написав прохання призначити його. 21 лютого 1847 р. Президент Російської АН, Міністр народної освіти Росії С. Уваров повідомив про дозвіл працювати випробувальний термін 1 р. Проте у цей час митець уже був у Седневі.

Арешти: за наказом царя було заарештовано всіх учасників Кирило-Мефодіївського братства (М. Гулака, М. Костомарова, В. Білозерський, О. Маркович, П. Куліш, Г. Андрузький). Звільнений із числа співробітників Археографічної комісії Т. Шевченко, нічого не підозрюючи, повернувся до Чернігова, а звідти виїхав до Києва з надією стати викладачем малювання, здійснити ІІ видання «Кобзаря». Проте його під строгим наглядом було відправлено до ІІІ відділу царської канцелярії, що придушувала будь-які протести проти пануючого класу, боролась із прогресивними тенденціями. 21 квітня відбувся допит, де Т. Шевченку було поставлено 22 запитання.

30 травня йому було оголошено вирок – заслання в Оренбурзький окремий корпус у якості солдата, заборона писати, малювати. Проте митець записував вірші в «захалявну книгу», а згодом їх видав, назвавши циклом «В казематі». В Оренбург прибув 8 червня. Там подружився з поляками-засланцями, зокрема з О. Фішером, учителем дітей коменданта генерал-майора Д. Ісаєва. Внаслідок цього йому було дозволено жити не в казармі, зустрічатись із друзями, відвідувати вечори. Але після смерті коменданта Тараса перевели в казарму, змушували відвідувати щоденну муштру. У вільні хвилини малює (альбом та пензель вислав А. Лизогуб), пише (н-д., «Думи мої, думи мої», «Згадайте, братія мої»…, «Іржавець», «Полякам», поеми «Княжна», «Сон», «Москалева криниця» та інші). У листах постійно просить друзів вислати художню літературу. Також постійно веде щоденник. Одного разу до Оренбургу  прибув географ капітан-лейтенант О. Бутаков, керівник експедиції для вивчення Аральського моря. На його прохання Т. Шевченка було включено до складу експедиції як художника. Мрія про свободу здійснилась, але не на всі 100 %: не було чого їсти, пити у плаванні чи під час походу в пустелі, тому часто доводилось пити брудну воду, їсти цвілі сухарі тощо. Різка зміна клімату призвела до ревматизму, цинги.

Повернувшись до Оренбурга, Т. Шевченко завдяки неупередженому ставленню начальства тільки вважався солдатом, а носив цивільний одяг, відвідував бібліотеку, писав вірші, малював, відвідував вечори місцевої інтелегенції. Проте щастя тривало недовго. Дізнавшись про залицяння прапорщика М. Ісаєва до дружини К. Герна, розповів про це другові. Щоб помститись поетові, Ісаєв подав донос В. Обручову, що він порушує заборони писати, малювати. У зв’язку з цим арештанта обшукали, проте устиг усе спалити, дещо сховати. 23 квітня 1850 р. Тараса арештували, а згодом перевели в Новопетровське укріплення (на півострів Мангишлак). Тут були жахливі умови: пустеля, солона вода, шкідливий клімат. Командир 4-ї роти був дуже суворим: знущався, призначив  Т. Шевченку людину, яка вчила його рушничним прийомам та маршируванню. Проте він подружився із комендантом укріплення А. Маєвським (друзі писали митцю на його ім’я). На шляху із Орського укріплення Т. Шевченко знайшов вербову палицю. У Новопетровському укріпленні він посадив її – виросло дерево.

У травні 1851 р. сюди прибула експедиція для обслідування урочища Ханга-Баба, підніжжя гори Західного Каратау, що мала на меті виявити кам’яне вугілля. До неї входили знайомі Т. Шевченка, тому його забрали із собою. Після повернення в Новопетровське укріплення стає учителем дітей коменданта Маєвського, тому вільний час використовує у своєму розпорядженні, посилає малюнки для продажу старим знайомим. Друзі Т. Шевченка намагались допомогти перевести його в Оренбург, але не вдалось.

Після сметрі коменданта укріплення А. Маєвського становище арештанта погіршало: тепер був позбавлений можливості спілкуватись із друзями через листи. Єдиною відрадою було ліплення скульптур із глини чи алебастру. Завдяки позитивним характеристикам  Т. Шевченка іншими новий комендант І. Усков зблизився з ним: митець  дуже любив його дітей (дмитрик, Наталка, Надійка), гірко переживав смерть трирічного Миті, намалював портрет Ускової з донею Наталкою.

За зразкове виконання службових обов’язків командир роти та комендант подали клопотання про підвищення Т. Шевченка в унтер-офіцери, проте заборонили. Інколи в укріплення приїжджали друзі Тараса (А. Головачов – учений-зоолог, К. Бер – російський природодослідник, академік, М. Івашинцев – учений-гідрограф, контр-адмірал та інші) привозили книги, листи, привіти від знайомих.

             Воля. На початку 1857 р. було отримано дозвіл про звільнення, проте     Т. Шевченка відпустили лише у серпні: через Каспій плив на рибальському човні, із Астрахані до Нижнього Новгорода – на пароплаві (3 доби). Проте на пристані його вже чекали жандарми, які оголосили йому, що буде відправлений назад до Оренбургу. В’їзд в Київ чи Москву був заборонений. Урятували Тараса нові друзі (Брил кін і Овсянніков), які організували йому медичний огляд. Лікар А. Гартвіг відразу знайшов у нього хронічні хвороби, тому Т. Шевченко залишився у Нижньому Новгороді, але під строгим наглядом поліції. Тут митець зблизився з декабристами: О. Муравйов, І. Анненков та іншими.

У цей час в Росії готувалась селянська реформа. Між демократами та лібералами точилась боротьба навколо питань про те, як звільнити селян від кріпацтва – революційним чи нереволюційним шляхом. У день свого народження  Т. Шевченко отримав дозвіл жити в Петербурзі. Починає редагувати свої твори для друку. Домігся зняття заборони із його раніше опублікованих творів, за винятком поезії «Думи мої, думи мої…».

Нові друзі.  Приїхавши до Москви, поселився у М. Щепкіна. Тут зустрічається з             М. Максимовичем, російським письменником І. Бабстом, істориком літератури, фольклористом О. Афанасьєвим, декабристом С. Волконським, який повернувся із 30-рісної заслання. Познайомився із братами Василем і Миколою Курочкіними, Марко Вовчком, яку називав своєю донею, яка познайомила його із І. Тургенєвим,                             М. Чернишевським, М. Добролюбовим, із негритянським актором А. Олдріджем. У Петербурзі відвідав сім’ю Толстих. На честь Т. Шевченка був влаштований обід. Коли митця відвідав М. Костомаров, він відразу не впізнав старого знайомого, а потім почав плакати, обнімати.

Кімната Т. Шевченка. Невлаштованість не давала змоги митцю систематично, зосереджено працювати. У цьому йому допомогла А. Толста: посприяла, щоб йому виділили велику кімнату в Академії мистецтв. Нині тут знаходиться музей Т. Шевченка.

На Україні (1859). На початку червня митець прибув на Україну: побував у Сумах, Лебедині, Переяславі, у селах, зустрічався із знайомими, селянами. Відвідав і Моринці. Побував Т. Шевченко у Городищі, де зустрівся з підприємцем-цукрозаводчиком П. Симиренком, який  позичив поетові 1100 крб. На видання «Кобзаря». Поет мріяв оселитись на Україні. Особливо йому сподобалося місце над Дніпром. Тому він доручив своєму родичу  Варфоломію Шевченку вести переговори із власником землі, купити цю невелику ділянку, збудувати хату.   Рідних вдалось викупити лише 1865 р. 

У Петербурзі (1859-1861).  У січня 1860 р. Вийшло ІІ-е видання збірки «Кобзар». Т. Шевченко активно розсилає примірники знайомим. Критики відзначали високу художність, народність творів. На прохання редактора журналу «Народное чтение» О. Облонського написав автобіографію, яка була опублікована під назвою «Письмо Т. Г. Шевченка к редактору  «Народное чтение» . Готується видання творів митця російською мовою (переклади здійснили М. Гербель, Л. Мей, М. Михайлов, О. Плещеєв та інші).  Т. Шевченко брав активну участь у  літературних читаннях.

1860 р. митцю було надано Академією мистецтв звання академіка. У цей рік напружено працює: написав понад 30 поезій, де домінують антицарські, антикріпосницькі, антирелігійні, любовні, пейзажні мотиви. 

Здоров’я. Умови життя були жахливими: вогке, напівтемне, холодне приміщення, ненормальне харчування, відсутність необхідного режиму. Згодом переселився на Набережну Неви, де і проживав до смерті. Будинок був двоповерховий: на першому поверсі він спав, їв, писав, на другому – малював. Нестача чистого повітря  розвинула хворобу серця. Надмірне споживання солоної риби призвело до порушення водного обміну (серцевої водянки). Згодом розвинулась стенокардія (грудна жаба), що супроводжувалась значним болем у грудях. Т. Шевченко пізно звернувся до лікаря та й настанови його не виконував.

Смерть. Останні дні свого життя Шевченко провів у Петербурзі. Поховали його на Смоленському кладовищі. Проте за день до своєї смерті, у свій день народження, 9 березня, просив свого вірного друга Григорія Честахівського, щоб у разі його смерті похорон відбувся в Каневі. Новий 1861 р. зустрів тяжко хворим. Незважаючи на  тяжкий стан, багато працює: пише твори, малює портрети. 14-15 лютого написав свій останній вірш. Цього дня його відвідав М. Костомаров, якому митець сказав про краще самопочуття, пообіцяв зайти в гості (хоча насправді передчував смерть). Але вночі стався приступ грудної жаби (стенокардії). Не міг лягати через біль, тому провів ніч, сидячи в ліжку.

26 лютого (10 березня за н. ст.) 1861 р. попросив склянку чаю, випив її, упав, сходячи зі сходів у майстерню, помер (о 5.30 год.).

Комітет «Общества для пособия нуждающимся литераторам и ученым» заявив про готовність прийняти витратина похорон поета, проте це взяли на себе художники. Друзі та шанувальники його таланту перевезли на Україну тіло митця, спорудили на могилі пам’ятник, заснували народну школу,  стипендію імені Т. Шевченка, видали твори, призначили премію за кращу біографію поета українською мовою та за кращу критичну працю про його творчість, допомагали родичам, вирішили відвідували щороку могилу.

28 лютого (12 березня за н. ст.) відбувся похорон Т. Шевченка. Над труною виголошували промови П. Куліш, В. Білозерський, М. Костомаров, В. Хорошевський. Похований Кобзар на Чернечій горі. У 1939 році, коли споруджували пам’ятник Кобзареві, то розрили могилу, а відкривши труну, побачили, що Шевченко лежав, як живий, після 78 років поховання.

Тарасу Шевченку в Україні і світі встановлено приблизно 1100 пам’ятників; найвищий, висотою 7 м, стоїть у м. Ковелі.

Жінки Т. Шевченка

Незважаючи на те, що Т. Шевченко мав унікальні таланти, гострий розум, товариську вдачу, привабливу зовнішність, був чутливий, часто закохувався, не отримуючи взаємності. Йому так і не судилось одружитись, мати власну сім’ю.

Перше ♥– Оксана Коваленко (сільська дівчина, сусідка), якій присвятив поему „Мар’яна-черниця».

Друге ♥ - Гусиковська (польська швачка, що навчила дворового козачка польської мови).

Третє ♥ - 15-річна натурниця, чий портрет малював поет, підписавши акварель „Чевченко” (вона не вимовляла його прізвища).

Четверте ♥ - Ганна Закревська (із нею познайомився на балу, у Мойсівці, намалював її автопортрет; одного разу вона запросила Тараса почитати їй поему, але, коли він прийшов, застав  в оточенні студента, гусара, генерала, із якими кокетничала; із того часу поет не бачився з нею).

П’яте ♥ - Варвара Рєпніна (дочка старшого брата декабриста С. Волконського, колишнього генерал-губернатора, дворянина-поміщика, старша за Тараса, пристасна, не здатна регулювати свої емоції, добра, дотепна, люб’язна, допомагала бідним), із якою познайомився Т. Шевченко в Яготині. Після від’їзду поета вона захворіла і 8 днів нічого не їла. Варвара так і не вийшла заміж, відраду для себе знайшла в релігії.

Шосте ♥ - Агата Ускова (дружина нового коменданта Іраклія Ускова): зблизився з нею через її дітей; розлучились через викриття їх взаємин.

Сьоме♥ -  Катерина Піунова (молода актриса, із якою познайомився у Нижньому Новгороді, разом розучував із нею сценічні ролі, написав рецензію про бенефіс Піунової), якій батьки заборонили одружитись із бідним політичним засланцем, сказавши, що вона має нареченого – аптекара Фуса.

Восьме ♥ - Ликера Полусмакова (кріпачка поміщика Макарова). Підтримуючи дружні взаємини з М. Макаровим, закохався в його служницю Лукерію Іванівну Полусмакову, яка остаточно розбила поетову мрію про родинну ідилію. Лукера – сирота, імовірно, дочка сина поміщика Макарова та покоївки Мар’яни. Після смерті її матері та «батька» повара Івана Полусмака старий пан забрав дівчину до палацу в якості прислуги Варвари Карташевської, так і не визнавши її рідною онукою. Лукерія в дитинстві була охоча до знань, а в юнацькому віці стала неохайна, норовлива, волелюбна, зверхня, прямолінійна, корислива, байдужа до почуттів і потреб інших. Дізнавшись про намір Кобзаря одружитись із наймичкою, Надія Забіла та Олександра Білозерська вирішили познайомити його з освіченою дворянкою Надією Ракович. Проте худа й екзальтована пані була не до душі Тарасу. Не діждавшись приїзду Миколи Макарова з Німеччини, Т. Шевченко оголосив про заручини з Лукерією. Графиня Анастасія Толстая, бачачи соціальну й інтелектуальну нерівність між майбутнім подружжям, рекомендує Тарасові Григоровичу найняти репетитора для нареченої. Уже на першому занятті Лукерія спокусила 23-річного вчителя-ловеласа. Одного разу Т. Шевченко, прийшовши додому, став свідком цієї зради. Він вигнав обох, забравши всі свої подарунки. Після цього тяжко захворів, а невдовзі помер. Розлучившись із Тарасом, Лукерія вийшла заміж за багатого п’яничку, який згодом помер, народила 5 дітей. 65-річна самотня Л. Полусмак відчувала почуття провини після смерті Тараса Шевченка, спокутувала свою провину біля його могили на Чернечій горі.